Читать бесплатно "Авантюрні кандибобери або тріо наступає (СИ)" в онлайн библиотеке детских книг

Оксана Єрьоменко

АВАНТЮРНІ КАНДИБОБЕРИ

або

ТРІО НАСТУПАЄ

2015

Весела автобіографічна повість про пригоди трьох дівчаток, дружба яких міцніє з кожним днем. Вони потрапляють у різні історії, розплутують найважчі проблеми, тікають від биків та материного віника. Сваряться, миряться, коять шкоду та допомагають. Проте їхні дитячі серця повні щедрості, добра та щирої непідробної допитливості.

ВСТУП

Познайомтесь, я - Оксана, чи то пак, Оксьонка, як кличе мене одна моя знайома. У мене є сестра Віка, яку я далі називатиму Куська. У цього "янголятка" (як її називає мама) зовсім не янгольський характер: мало того, що б'ється, як Кличко проти Льюіса, так ще й має звичку підставляти мою і без того багатостраждальну душу.

Якось у дитинстві я вкусила її за руку (мені ж бо потрібна була саме та цяцька, яку вона тримала в руках). Не встигла й опам'ятатися, як Куська вже: "Е-е-е-е!.." - потягла ізнизу вгору.

- Замовчи! - зашипіла я. Та, побачивши, що вона, скривившись, збирається взяти вищу октаву, засокоріла. - От замовкни! Замовкни, я тобі щось розкажу.

Проте розказати мені не судилося - до кімнати, мов вихор, залетіла мати і, надававши мені по губах, поставила в куток. І вже там, схлипуючи і розмазуючи по щоках солоні сльози, я злісно шепотіла: "Я ж тобі відомщу, я тобі відомщу!.."

Проте відомстити мені знову ж таки не вдавалось, бо я опинялася в кутку.

Та коли у нашому житті з'явилась третя особа жіночої статі, все змінилось назавжди...

ЗНАЙОМСТВО

Того, наскільки я пам'ятаю, літнього вечора моя прабабуся Марія збиралася у довжелезну (через 2 двори) подорож до баби Шури. Захопивши мене ("підем по молоко"), баба Марія почимчикувала вздовж вулиці.

Я сиділа на зеленій лавці біля порогу баби Шури і смоктала цукерку, що мені дала старенька, і думала, чим би це зайнятись, поки бабуся поговорить із бабою Шурою, а тоді й з бабою Ганею. Взагалі-то баба Ганя й баба Шура жили у різних дворах, хоча мали одну спільну річ. Ось з цією "річчю" я і познайомилася того щасливого літнього вечора.

З-за рогу хати вискочило мале веснянкувате дівченя в зелених шортах. Побачивши мене, воно почервоніло, мов помідор в оранжереї, і стало, як укопане. Недогризений "Карабас-Барабас", чи то "Русалонька", чи, може, й "Журавель" полетів на землю, а я підійшла до малої.

Довго розповідати скільки ми мовчали, наче понабирали до рота води, поки вияснилося, що її звуть також Віка, як і моє "янголятко". Це дещо потьмарило мій настрій, але коли я подумала, що називатиму її Вікушка, а не Куська, то це не матиме жодного відношення до "янголятка" - все повернулося на свої місця.

Відтоді й почалася наша дружба. Ми викидали такі коники, робили такі авантюри, що наша мати лише дивувалася і називала наші витівки не інакше, як "кандибобери". Що це слово означає ми не знали, проте інтуїтивно відчували, що то жарт.

Взагалі, ми були спокійнісінькі діти. А що навкруг хати гасали, як скажені, то те нічого. Та давайте все по порядку...

БАБА ЯГА

Спекотний літній день. Ми з Вікушкою сидимо й нудьгуємо, бо до "Синдбада" ще далеко, "Невгамовні" вже закінчилися, а у хаті мати миє підлогу і нам суворо наказано їй не заважати. Заважати я й не збиралася. Це все Вікушка: "Піди спитай чи ще далеко до "Синдбада"..."

Декілька разів я запитую, але, побачивши, що мама вже починає гніватись, облишаю цю затію. А Вікушка знову: "Ну, скііільки ще до "Синдбада"?"

Я вирішую цього разу вчинити гуманніше - боком-боком біля мами я прослизую до годинника. Проте розібрати там нічого не встигаю, бо від маминого: "Гиии!..", здається, тріснула стеля. Лише тепер я бачу, що через усю чисто вимиту блискучу підлогу тягнеться ланцюжок моїх брудних слідів. Кулею я вилітаю з хати. Не пам'ятаю як я бігла, але через хвилину опиняюсь біля старої груші у садку.

- Так скільки до "Синд..."? - починає Вікушка, але відразу замовкає, помітивши мій вираз обличчя.

- Скільки, скільки! - злісно перекривлюю її я. - Давайте в "бабу Ягу" гратися!

Проти "баби Яги" ніхто нічого не має, і моє "янголятко" також, хоча взагалі-то його ніхто й не збирається питати.

- Ти, - я велично тикаю пальцем малій у груди, - будеш бабою Ягою, а ми будемо від тебе тікати. Кого зловиш, той теж баба Яга. Поки всі не станемо бабами..., - я на секунду замислилась, - Йогами!..

Куська похитнулась під натиском мого пальця, проте перечити не стала.

Вже за хвилину ми з гиком і несамовитим вереском гасали навколо хати. І раптом "баба Яга" виявилась набагато ближче, ніж ми сподівалися. Ми із жахом заплющили очі і обійнялися під грізне Куськине:

- Я вам зараз як!.. - і тиша.

Я здивовано розплющила одне око, далі друге. Куська, виявляється, перечепилася через довгу ручку тачки, що стояла на подвір'ї, і ткнулася носом у землю. Дружний регіт покотився вулицею.

Проте мала була зовсім іншої думки. Вона дико загуділа і кинулась на нас. Ми з Вікушкою почали думати, куди втекти. І нас винесло на височенну купу дров, прикритих кукурудзою. Ми стояли на них і корчили гримаси "скаженій бабі Язі". І тут я відчула, що під ногами немає нічого! Пустісінько! Але хоч щось сказати вже не встигла - полетіла вниз, у виноград, догори ногами, потягнувши за собою і Вікушку.

Я лежала на дерев'яних колодках (дивно, що спина вціліла) і задихалася. На мені всією своєю вагою лежала Вікушка і дико реготала.

- Злізь із мене... - хриплю я, відчуваючи, що зараз задихнусь.

Вікушка, борсаючись, вигребла на поверхню і зареготала ще несамовитіше.

- Витягни мене... - я задихалась, проте уже від сміху. (Спробуйте посміятись догори ногами.) Проте, краще не треба.

Вона схопила мене за ногу - марно. Тоді - за руку. І, нарешті, я випливла на світ Божий. Тепер ми всі корчились від реготу на землі, у тому числі й "баба Яга". Мала сміялася з нас, я - з них, а Вікушка - з мене ("Ти отак лежала з перекошеним лицем і ноги в тебе були догори, наче патики".) Тут нас і застала мати. Похитавши головою, промовила:

- Йдіть уже, ваш "Синдбад" почався.

І ми "пішли", на ходу змітаючи усе, що ставало нам на заваді...

ПОПУГАЙКА

Ох, і любили ж ми курей! Ох, і любили!

- Ну, а хто ж не любить курятини? - скажете ви. - Особливо в холодці.

Та ви мене не зрозуміли. У нас із Куською була улюблена курочка - Попугайка. Чому Попугайка? Тому що вона була дуже ручною куркою і її можна було посадити собі на руку й так ходити увесь день, а Попугайка й не думала тікати. Ми із нею гралися цілісінький рік: і на "літаку" літали, й "зуби" чистили і навіть до "діда Мирона й баби Фросі" "купатися" їздили!

Літаком у нас була вишня на курячому дворі, біля смітника. Ми видряпувалися на гілляку, вмощувалися якнайзручніше і... вмикали "двигуни". "Турбіни" (тобто, Куська) починали скажено гудіти-кашляти-захлинатися-і знову гудіти, і ми "підіймались у небо". Із нашою багатою уявою ми "летіли" над містами, океанами, морями... Попугайка чинно сиділа у відрі (чи то пак - кріслі) і кліпала очима. Біля курки висіла тонка зубна щітка, яку ми знайшли на тому ж таки смітнику та "шашлик" - задимлений на вогнищі синій кислий виноград.

Copyrights © 2018 detskieknizhki.ru. All rights reserved