– Пане Сміте, вам ще не обридло сидіти в Річмонді?

Інженер пильно подивився на незнайомця, що несподівано заговорив до нього, а той стиха додав:

– Пане Сміте, ви втекти хочете?

– Коли?.. – миттю озвався інженер, і можна впевнено сказати, що ця відповідь зірвалася у нього з язика мимохіть, бо він іще не встиг навіть розгледіти незнайомця, котрий звернувся до нього з цим запитанням.

Але, уважно подивившись у відкрите морякове обличчя, він уже не мав сумніву, що перед ним чесна людина.

– Хто ви такий? – уривчасто запитав він.

Пенкроф сказав, хто він такий.

– Гаразд, – промовив Сміт. – А яким чином ви пропонуєте мені тікати?

– Та ось на цій ледачій кулі, яку покинули хтозна-навіщо. У мене таке враження, що вона тільки нас і чекає!..

Моряк не мав потреби розтлумачувати свій план далі. Сміт зрозумів із півслова. Він ухопив Пенкрофа за руку й квапливо повів до свого помешкання.

Там моряк докладно виклав йому невигадливий простий план. Єдине, чим вони ризикували, це життям. Щоправда, ураган лютує, наче знавіснів, але такий вправний і відважний інженер, як Сайрес Сміт, і за такої погоди зумів би дати раду аеростатові. Якби він, Пенкроф, знав, як керувати кулею, то, не вагаючись, вилетів би звідси, звичайно, разом із Гербертом. А що ж до буревіїв, то він їх бачив-перебачив за свій вік!

Сайрес Сміт слухав моряка, не кажучи й слова, але очі його загорілись. Ось той омріяний щасливий збіг обставин! Він був не з тих, хто проминув би таку нагоду. План украй небезпечний, проте здійсненний, хоч на майдані виставлено варту. Вночі під прикриттям темряви можна пробратися до аеростата, прослизнути в гондолу, а потім обрізати канати, що тримають її біля землі. Звичайно, вони ризикують власним життям, але, з іншого боку, їм може й пощастити. От якби не ця буря… Хоча тоді аеростат давно вже вилетів би, і таку жадану для усіх нагоду було б втрачено назавжди!

– Я не сам!.. – наостанок коротко відповів Сайрес Сміт.

– Скількох людей ви хотіли б узяти з собою? – запитав моряк.

– Двох: свого друга Спілета і служника Наба.

– Значить, вас троє, – підсумував Пенкроф. – З Гербертом і зі мною – п’ятеро. А на кулі мали летіти шестеро…

– Домовились. Полетимо! – твердо сказав Сайрес Сміт.

Сказав це не лише від свого імені, а й від імені журналіста; проте той був не з боягузів і як тільки довідався про план утечі, підтримав його, не вагаючись. Щоправда, здивувався, як йому самому не спало це на думку. Що ж до Наба, то він ладен був піти за своїм хазяїном у вогонь і в воду.

– У такому разі… до вечора! – попрощався Пенкроф. – Вдаватимемо, що ми вп’ятьох знічев’я вирішили погуляти.

– До вечора! – відповів Сайрес Сміт. – До десятої вечора. І дай Боже, щоб до нашого відльоту не вщухла буря!

Пенкроф попрощався з інженером і повернувся додому, де на нього чекав юний Герберт Браун. Відважний хлопець знав про моряків план і стурбовано чекав наслідків його зустрічі з інженером. Як бачимо, всі п’ятеро були мужні й рішучі люди, котрі, не вагаючись, ладні були кинутись у вир стихії.

Ні! Буревій не вщух, і Джонатан Форстер та його супутники в таку негоду не могли б і думати про виліт у хисткій гондолі. Ураган не затихав цілий день. Інженер боявся одного: щоб куля прив’язаного аеростата, нахиляючись од вітру аж до землі, не вибухнула і не розірвалася на безліч клаптів. Він годинами блукав навколо майже безлюдного майдану, наглядаючи за полишеним літальним апаратом. Те саме робив і Пенкроф. Засунувши руки в кишені, він також блукав майданом, час від часу позіхаючи, як людина, що не знає, як згайнувати час, а насправді теж боявся, чи не лопне куля, чи не зірветься з канатів та не майне у небо аеростат.

Настав вечір. Спустилася непроглядна пітьма. Над землею котився густий туман. Сльота сікла обличчя. До кісток проймав холод. Над Річмондом нависла мла. Шалена буря немовби встановила щось подібне до перемир’я між обложеними й обложниками, навіть гармати змовкли, наче злякавшись оглушливих вибухів буревію. На вулицях міста не видно було жодної живої душі. За такої бурі здавалося навіть зайвим тримати варту серед майдану, де на всі боки шарпало кулю аеростата. Все, звичайно, сприяло втечі бранців, але як летіти, здавшися на волю ошаленілої стихії?

«Клятий буревій! – думав Пенкроф, натягуючи капелюха, що ледве втримувався на голові. – Чи ба! Ну та нічого, якось виборсаємось!»

О пів на десяту Сайрес Сміт зі своїми приятелями з різних боків прокралися на огорнений пітьмою майдан. Усі газові ліхтарі погасив вітер, і тому не видно було навіть велетенського аеростата, прибитого ураганним вітром аж до землі. Крім мішків з баластом, прив’язаних до запобіжних кінців сітки аеростата, його тримав ще й міцний канат, пропущений у велике залізне кільце, вмуроване у бруківку; обидва кінці аеростата були прив’язані до бортів гондоли. Біля нього зустрілися п’ятеро полонених. Ніхто їх не помітив: стояла така темрява, що вони й один одного не бачили.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Наб і Герберт, не зронивши й слова, сіли в гондолу, а Пенкроф тим часом за наказом інженера відв’язав мішки з баластом. За хвилину моряк піднявся до супутників.

Відтепер аеростата тримав лише канат, і Сайресу Сміту зоставалося тільки дати наказ про виліт.

Цієї миті в гондолу стрибнув пес. То був Топ, Сайресів собака; порвавши ланцюга, він наздогнав хазяїна. Боячись перевантажити гондолу, інженер хотів прогнати бідну тварину.

– Яка важниця! На одного більше, на одного менше!.. – сказав Пенкроф і викинув з гондоли два мішки з піском.

Потім він одв’язав канат, і куля, злетівши навскоси, різко шугнула вгору, зачепила гондолою два димарі і збила їх.

На той час буря шаленіла, що й не розказати. Поночі інженер не міг і думати про спуск, а коли розвиднилось, то з’ясувалося, що через густий туман землі все одно не видно. Аж на п’ятий день під аеростатом, гнаним на шаленій швидкості нестримним буревієм, у просвітку між хмарами з’явилося безмежне море. Нам уже відомо, як із п’яти чоловіків, котрі 20 березня вилетіли на аеростаті з обложеного Річмонда, четверо були викинуті на пустельний берег за шість тисяч миль від міста [3] , де вони скніли в полоні.

А той, кого бракувало чотирьом супутникам, що вирвалися із біди, той, на чиї пошуки вони кинулися, ледве ставши на земну твердь, був інженер Сайрес Сміт, людина, яка очолила їхню групу.

Таємничий острів - i_005.png

Розділ III

Таємничий острів - i_006.png

П’ята година вечора. Що сталося з інженером? Набів розпач. Пошуки в північному напрямку. Острівець. Сумнай тривожна ніч. Ранковий туман. Наб кидається плавому море. На обрії земля. Перехід протоки вбрід.

Інженера змило морською хвилею, коли не витримали мотузки сітки у вічках, серед яких він тримався. Зник і його собака. Вірний чотириногий друг кинувся в море рятувати свого хазяїна.

– Вперед! – крикнув журналіст.

І всі четверо – Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб, – забувши про втому й голод, кинулись на пошуки інженера.

Бідолаха Наб аж плакав з люті й розпачу на саму думку про те, що втратив найдорожчу в світі людину.

Не минуло й двох хвилин відтоді, як зник Сайрес Сміт, а його супутники вже приземлилися на берег. І їхні сподівання врятувати його не були безпідставні.

– Шукаймо! Шукаймо! – розпачливо кричав Наб.

– Не турбуйся, Набе, – відгукнувся Гедеон Спілет. – Ми знайдемо його!

– Живого?

– Живого!

– Він уміє плавати? – запитав Пенкроф.

– Авжеж! – відповів Наб. – До того ж із ним Топ!..

Моряк, чуючи, як реве океан, тільки похитав головою.

Інженер зник із північного боку від узбережжя приблизно за півмилі від місця, де приземлилися його супутники. Якщо йому пощастило добратися до найближчої коси, то вони мали пройти щонайбільше півмилі.

Copyrights © 2018 detskieknizhki.ru. All rights reserved